Адміністративно-правове регулювання захисту прав медичних працівників
Автор: Щур Христина Володимирівна
Кваліфікаційний рівень: магістр
Спеціальність: Правознавство
Інститут: Інститут права, психології та інноваційної освіти
Форма навчання: денна
Навчальний рік: 2020-2021 н.р.
Мова захисту: українська
Анотація: Щур Х.В., Скочиляс-Павлів О.В. (керівник). Адміністративно-правове регулювання захисту прав медичних працівників: магістерська кваліфікаційна робота. – Національний університет «Львівська політехніка», Львів, 2020. Система охорони здоров’я є однією з найбільш важливих галузей соціальної сфери, як нашої держави, так і будь-якої іншої держави світу. Завдяки праці медичних працівників реалізується конституційне право кожної людини на охорону здоров’я, медичну допомогу. Кожний член суспільства вимагає від держави ефективно організовувати роботу медичних закладів, а також створювати правове підґрунтя для належних умов праці медичних працівників. В наш час достатньо актуальним є питання захисту прав пацієнтів, проте відносини, що виникають між медичним працівником та пацієнтом є відносинами двосторонніми, тобто обидві сторони мають взаємні права та обов’язки, і тема захисту прав медиків не може бути другорядною. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку із здійсненням медичним працівником в своїй професійній діяльності. Предметом дослідження є Конституція України, акти міжнародного права, адміністративне та інше законодавство України, наукова література, що містить концепції, теорії, засади та принципи правової науки, погляди, ідеї, думки вчених-правознавців з приводу питань, що розглядаються в роботі. Мета дослідження – комплексний аналіз адміністративно-правового регулювання захисту прав медичних працівників, виявлення проблем теоретичного та практичного характеру в досліджуваній сфері відносин та знаходження шляхів їх вирішення. Незважаючи на теоретичне та практичне значення змісту поняття «медичний працівник», чинне законодавство України і, зокрема, основний закон в даній сфері – Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» [1], визначення змісту даного поняття не містить. На нашу думку, медичний працівник – це особа, яка здобула медичну освіту відповідно до вимог для здійснення медичної діяльності, пройшла інші підготовки, які вимагаються згідно законодавства, відповідає іншим, нормативно-встановленим, вимогам до професії, що підтверджується відповідними документами, має намір займатися медичною діяльністю, уклала трудовий договір з медичною установою чи здійснює медичну діяльність як фізична особа-підприємець. Особи, які займаються народною медициною (цілительством) не є медичними працівниками. В науковій літературі не раз зверталася увага на особливе правове становище медичного працівника. Так, В. В. Франчук вірно писав, що одним із основних показників оцінки загального розвитку країни є рівень технічної оснащеності професії медика, матеріальної забезпеченості та професійної кваліфікованості лікарів тощо [5]. Складовою ефективного розвитку держави є підтримка соціальної сфери й формування дієвої системи охорони здоров’я в країні, від розвитку цієї сфери залежить право на професійну самореалізацію медиків. Трійка провідних країн за основними показниками здоров’я (середня тривалість життя, дитяча смертність і низка інших) нині виглядає так: Японія, Німеччина та США» [4, с. 123]. Якщо характеризувати стан національної системи охорони здоров’я України протягом усього періоду незалежності, слід констатувати, що держава не мала чіткої і зрозумілої стратегії реформування цієї системи, а також політики її розвитку. Тому як державні інституції, передусім Міністерство охорони здоров’я України, так і інститути громадянського суспільства намагаються розробити і втілити ефективний план реформ, що дозволить побудувати сучасну модель системи охорони здоров’я [3]. Реформування системи охорони здоров’я має йти таким шляхом, щоб основний вектор кадрової політики медичного закладу був напрямлений на вищий та середній медичний персонал, який власне і займається медичною діяльністю. Лікар повинен мати можливість практикувати там де є потреба у наданні його послуг і може залучатися до надання послуг у будь-який заклад за потреби. Незважаючи навіть на державні фінансові гарантії передбачені Законом «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» [2], ми маємо суперечність з положенням статтею 49 Конституції нашої держави, яка передбачає, що в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. Хоча держава у цьому Законі і встановлює гарантії медичного обслуговування, проте цей закон не визнає безоплатного характеру медичних послуг в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. На жаль, багато прав медичних працівників лише декларуються державою, проте на практиці медичні працівники позбавлені можливості їх реалізувати, держава ігнорує ці права та не виконує всіх належних обов’язків, які кореспондують цим правам. Причина багатьох проблем, про які ми зазначали – це недостатнє фінансування і відсутність ефективних державних механізмів реалізації прав. Ключові слова: медичний працівник, лікар, медичний заклад, медична реформа, захист права, статус лікаря. Перелік використаних літературних джерел. 1. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. (1993 р.) № 2801-XII Бюлетень Верховної Ради України № 4 С. 19. 2. Про державні фінансові гарантії надання медичної допомоги: Закон України від 19 жовтня 2017 року (2018) № 2168-VIII Бюлетень Верховної Ради України № 5 С. 31. 3. Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015-2020 років. URL: http://healthsag.org.ua/ strategiya /. 4. Гомон Д.О., Денгісова А.В. Зарубіжний досвід організації охорони здоров’я (2016) Науковий вісник Херсонського державного університету Том. 1 С. 123-126. 5. Франчук В.В. Місце, роль та значення медичної професії в сучасному українському суспільстві. (2017) Вісник соціальної гігієни та охорони здоров’я в Україні № 3 (73) С. 35-41