Діяльність Державного Центру УНР в екзилі 1954-1967 рр. у матеріалах Музею визвольної боротьби України.
Автор: Голубець Володимир Іванович
Кваліфікаційний рівень: магістр
Спеціальність: Музеєзнавство, пам'яткознавство
Інститут: Інститут гуманітарних та соціальних наук
Форма навчання: денна
Навчальний рік: 2021-2022 н.р.
Мова захисту: українська
Анотація: Голубець В. І., д. іст. н. Боляновський А. В. (науковий керівник) Магістерська кваліфікаційна робота – Національний Університет «Львівська Політехніка», Львів 2021 рік. «Діяльність Державного Центру УНР в екзилі 1954–1967 рр. у матеріалах Музею визвольної боротьби України» Після завершення Другої Світової війни, та нового напливу у «Західному світі» українських емігрантів, стало зрозуміло, що для розгортання подальшої боротьби за відновлення Української держави перед емігрантами постало завдання політичної та організаційної консолідації. ДЦ УНР виявився тим утворенням, котре завдяки своїй традиції державотворення намагалось об’єднати зусилля чергової хвилі українських біженців із СРСР. Новим доповненням до інституційної структури ДЦ УНР (Президент УНР, Голова Виконуючого Органу), стала заснована у липні 1948 р., Українська Національна Рада. Збірники матеріалів її сесій цікаві тим, що їх можна вважати за певний нарис українського еміграційного життя. В них докладно описано конфлікти, котрі вирували серед українських емігрантів. Потреба вивчення політичної української еміграційної історії крізь призму бачення діячів та інституцій ДЦ УНР періоду між ІІІ та VI cесіями УНРади (1954–1967 рр.) зумовлює актуальність даної теми. Новизна дослідження полягає у залученні до наукового обігу маловідомих матеріалів про діяльність ДЦ УНР та Об’єднань Сприяння УНР, котрі перебувають на зберіганні у фондовому сховищі Музею визвольної боротьби України (далі – МВБУ) за адресою: м. Львів, вул. Лисенка 23А. Об’єктом дослідження є чільні діячі та інституційні структури ДЦ УНР: Президент УНР, Голова ВО, Голова УНРади. Предметом дослідження є діяльність ДЦ УНР, та його відносини з іншими українськими еміграційними політичними угрупованнями: фракціями ОУН, Закордонним Представництвом Української Головної Визвольної Ради (далі –ЗП УГРВ); та іншими антикомуністичними організаціями, зокрема: з Координаційним Центром Антибільшовицької Боротьби, Американським Комітетом Визволення від Більшовизму. Метою дослідження є аналіз політичної діяльності прибічників ДЦ УНР у 1954–1967 рр., та відносини з іншими осередками центрами української політичної еміграції на основі матеріалів МВБУ. Для розкриття теми поставлено завдання: • опрацювати джерела з теми; • розкрити тематику та мету інформаційних матеріалів з фондів МВБУ зі згаданої теми; • ввести до наукового обігу нові джерела інформації: відозви від ВО ДЦ УНР котрий грав роль уряду та бюлетені від Об’єднань Сприяння УНР; • здійснити аналіз політичної діяльності ДЦ періоду між 1954–1967 рр. крізь призму бачення діячів ДЦ УНР; • з’ясувати причини того, чому УНРаді не вдалось стати консолідуючим центром серед післявоєнної української політичної еміграції; • висвітлити стосунки між ДЦ УНР та антибільшовицькими організаціями, що користувались підтримкою американців • проаналізувати внутрішньополітичну діяльність ДЦ УНР. В роботі охарактеризовано політична діяльність ДЦ УНР протягом 1954–1967 рр. Акцентовано увагу на політичні погляди чільних діячів ДЦ УНР: Миколи Лівицького, Івана Багряного, Федора Піґідо, Василя Федорончука та спробах консолідаційної акції навколо ДЦ УНР, антикомуністичній боротьбі на міжнародній арені. У МВБУ, стенд з матеріал по діяльності ДЦ УНР після Другої Світової війни знаходиться досить високо, що унеможливлює ознайомитись зі змістом документів та відозв людям, в котрих є проблеми зі зором. У разі переформатування, пропонується зробити акцент на чільних постатях ДЦ УНР – І. Багряного та М. Лівицького. Інформація, котра подана про втечу Ніни Паранюк з радянського пароплаву «Грузія» була б цікавою ілюстрацією того, як злочини комуністичної системи (антирелігійна кампанія, колективізація та штучно спровокований Голодомор) впливали на життя простих українців. В наслідок аналізу опрацьованих матеріалів, можна виокремити наступне: УНРаді, як українському еміграційному передпарламенту, не вистачало достатньої кількості коштів для його потреб. УНРаді не вдалось стати центром, навколо якого могла б творитись спільна антибільшовицька політика українських емігрантів. ДЦ УНР, після ДСВ, вдалось подолати розкол між «надніпрянцями» та «галичанами» котрий назрів після Варшавської угоди 1920 р. Представники ДЦ УНР постійно наголошували на тому, що вони є легальними репрезентантами українського народу. Вони апелювали до IV Універсалу та Акту Злуки, на основі котрих здійснилось самовизначення українців. Існування інституцій ДЦ УНР корисна річ з історико-політичної точки зору – вимальовується струнка тяглість історії української державності. Антикомуністична боротьба була ключовим завданням для ДЦ УНР. Інформативна кампанія, що проводилась ДЦ УНР умовно можна вважати вдалою – брак коштів та людського ресурсу обмежував напрямки діяльності. Транслювання альтернативних джерела інформації на терени УРСР було доволі проблематичним – через «залізну завісу» вкрай важко було подавати інформацію. Ключові слова: Державний Центр Української Народної Республіки, еміграція, політика.